Сьогодні, 18 лютого, - День пам’яті боїв за Дебальцеве. Одна з найтрагічніших і найжорстокіших битв російсько-української війни. Бій, який став випробуванням для українських воїнів, символом їхньої незламності та ще одним доказом російського підступу.

Взимку 2015 року Дебальцеве стало воротами між Донеччиною та Луганщиною, стратегічним вузлом, який не можна було віддати ворогу. Це була своєрідна "кишеня", яка заглиблювалася в позиції окупантів. Утримання міста давало перевагу українським військам, а його втрата відкривала ворогу шлях для наступу далі.

Мороз. Холодні окопи. Ні води, ні тепла. Лише автомат у руках, мокрі бинти на ранах і гучний стукіт власного серця, який заглушують вибухи.

Ще в січні українські воїни – бійці 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, ЗСУ, Нацгвардії, добровольці – тримали оборону міста Дебальцеве. Вони розуміли: якщо ворог прорве цей плацдарм, наслідки будуть катастрофічними.

Найгостріша фаза боїв за Дебальцівський плацдарм тривала майже місяць – з 25 січня до 18 лютого 2015 року. З обох сторін у ній взяли участь тисячі бійців, сотні одиниць техніки й артилерії.

На початку лютого у районі Дебальцівського виступу зосередилися 4,7 тисячі українських військових та 500 бійців МВС, Нацгвардії та СБУ. Їм протистояло близько 19 тисяч окупантів. Противник мав перевагу за всіма зразками важкого озброєння.

9-18 лютого – 10 днів суцільного пекла. Ворог атакує з усіх сторін. Снаряди падають безперервно, нищачи все навколо. Українські військові не відступають. Позиції тримаються до останнього, навіть коли зв'язок обривається, боєприпаси закінчуються, а підкріплення не може прорватися. "Нас немає, але ми є" — так передавали по радіозв’язку наші воїни. Вони знали, що їх там фактично не залишилося, але вони продовжували битися.

Ворог оточує місто, перекриває шляхи відходу. Замість перемир’я – артилерійські обстріли. Українські військові тримали місто, поки в Києві йшли переговори. Але ворог не дотримався жодних домовленостей – Мінські угоди були підписані, а бої лише посилювалися.

18 лютого 2015 року українські війська отримують наказ виходити з оточення. Повний вихід з Дебальцевого тривав кілька діб у бойових умовах.

Хтось загинув дорогою – підірвався на міні чи впав від кулі снайпера. Хтось не встиг вийти і потрапив у полон – тортури, знущання, смерть. Хтось вижив – але назавжди залишив частину себе там, у Дебальцевому.

За даними Українського Інституту Національної пам’яті за весь час операції загинуло 136 українських військових, сотні були поранені, десятки – зникли безвісти. Водночас ворог втратив у кілька разів більше, що ще раз підтвердило силу українських захисників.

Ця битва показала весь цинізм російської армії. Ця битва довела, що українські воїни – НЕСКОРЕНІ.

Коли триває війна, ми знову і знову повертаємося до тих подій. Бо Дебальцеве – це урок. Урок, що ми не можемо собі дозволити забути.

Сьогодні, ми згадуємо тих, хто віддав своє життя за Україну. Вічна пам’ять і низький уклін загиблим Героям. Вдячна шана воїнам-захисникам України.

Музей історії Маловисківщини  імені О.С.Ковтуна.